З Степаном ми зустрілися, коли нам обом було по 40 років. Я тоді стала вдовою, ходила часто на мoгилку чоловіка, Степана я там і зустріла, який теж втратив дружину.

І у мене, і в Степана були вже дорослі – у мене 20-річна донька, а в нього 19-річний син.

Ми стали спілкуватися, втрата коханих людей нас дуже зблизила і ми почали підтримувати один одного.

А через рік вирішили зійтися і жити разом. Щоправда, ми не могли дійти до спільного рішення – у кого нам жити, тому ще думали.

І в цей час я мала необережність похвалитися про це своїй подрузі, навіть познайомила їх якось принагідно з Степаном.

Люба, начебто, дуже пораділа за мене, казала, що я молодець і маю право на щастя.

І в цей час я помітила, що мої стосунки з Степаном сильно зіпсувалися.

Він поступово став віддалятися від мене. Я не розуміла, в чому справа, питала, що сталося, але він мовчав.

Згодом мені Люба повідомила, що розлучається з своїм чоловіком.

Я була дуже здивована, адже всі навколо вважали їх зразковою сім’єю.

Що там між ними трапилося, подруга пояснювати не стала, а я і не допитувалася, то по-різному буває.

На якийсь час Степан зник з мого життя, я собі місця не знаходила, питала себе, що я зробила не так.

І тут через кілька місяців наші спільні знайомі мені оголошують новину – Степан одружився з Любою.

Чи варто казати, як мені було важко це пережити. Щоб якось забутися, я поїхала на заробітки в Італію.

Гроші присилала своїй доньці, вона заміж вийшла, разом з зятем господарювали.

За 20 років, що мене не було вдома, діти вибудували величезний будинок за містом.

За мої гроші, звичайно, але робили все вони самі.

Кілька місяців тому я приїхала додому і вирішила, що повертатися на роботу більше не хочу.

Жити я маю де, якусь суму про всяк випадок я собі теж відклала, то ж тепер можна трохи і для себе пожити.

Ми вирішили всі разом переїхати в наш новий будинок.

А потім в моєму житті знову з’явився Степан.

З Любою у них щось не зовсім склалося, він живе один. Каже, що мене не забув, постійно згадував, і дуже шкодує, що тоді все так вийшло.

Степан знову наполягає на тому, що нам треба бути разом.

Я не знаю, що відповісти, адже попри все, я його теж не змогла забути.

Та моя донька навіть чути нічого про це не хоче. Каже, що проти того, щоб Степан жив з нами на всьому готовому. І що в 60 років вже пізно думати про заміжжя.

А я теж не хочу йти до нього в невелику двокімнатну квартиру, маючи власний будинок.

І тепер я просто не знаю, що робити, слухаю дочку – вона права, слухаю Степана – і він має рацію, бо на старість двом легше, як одному.

Зовсім розгубилася, не знаю, яке рішення в моїй ситуації буде правильним, щоб ні дочка, ні люди мене не судили.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.