Ми з чоловіком у шлюбі прожили 20 років разом. Наче й добре жили з Тарасом всі ці роки, але потім роки минули, ми дуже змінилися, стали різними наші цінності і інтереси.

Маємо двоє дітей: сина та доньку.

Діти у нас вже були дорослі, починали своє самостійне життя.

Згодом ми з Тарасом розлучилися, адже розуміли, що стали зовсім чужими людьми, нас нічого не об’єднувало, не хотілося навіть час проводити разом.

Після розлучення мій чоловік пішов жити в однокімнатну квартиру, вона йому дісталася в спадок від дідуся.

Розлучилися з Тарасом ми спокійно, без усяких суперечок і непорозумінь.

Щиро зізнаюся, що після розлучення, перший час мені було дуже важко, адже прийшло усвідомлення, що я самотня людина, хоча постійно раніше біля мене рідні були.

Адже син поїхав навчатися за кордон, а донька збиралася виходити заміж і вже жила зі своїм нареченим у квартиру його.

Та час минав і я звикла з таким життям, згодом ще легше стало, адже я розуміла, що можу влаштувати ще своє особисте життя, адже я вільна і незалежна.

Не всі рідні розуміли нас з Тарасом. Для чого розлучатися? В нашому віці всі сім’ї вже так живуть сіро, без кохання, але звикли, так і доживають старість свою, але сім’ї не руйнують і родина міцніша тоді.

Але ми з тарасом так не хотіли, зовсім чужими стали за цей час.

Минуло трохи часу і в мене наче відкрилося друге дихання, я стала доглядати за собою, цікавитися усім, у мене з’явилося багато інтересів, наче помолодшала на років 10.

А потім зустріла Дмитра. І так у нас все закрутилося, наче в молодості.

Дмитро був одружений, тому це дуже засмучувало мене, але серцю не накажеш.

Згодом я дізналася, що чекаю дитину. Я не чекала, що Дмитро залишить свою сім’ю, та й взагалі. я не хотіла її руйнувати. Так вийшло, розумію, що в цьому й моя вина, та дороги назад немає.

Я поділилася з дітьми цією новиною, але радості в них не побачила, а навпаки – розчарування.

Про те, що я чекаю дитину тепер знають усі, цього вже не приховати, все видно вже. А я цю дитину люблю, радію їй, чекаю напевно її одна з нетерпінням.

Та родичі відмовляються від мене, навіть спілкуватися не хочуть. Діти теж не підтримують, а лише засуджують мене.

Мені 49 років. Можливо я помилилася в житті? Але що тепер зробиш? Невже я перед кимось завинила?

Фото ілюстративне.