На заробітках в Італії ой як не солодко, я вже тут 15 років. Як і більшість заробітчанок, намагаюся допомогти дітям.

От тільки я не впевнена, що наші діти зможуть адекватно оцінити допомогу.

Мені все більше здається, що гроші, які даються легко, не цінуються.

В Італії я доглядаю одну літню жінку. Довгими італійськими вечорами, коли синьйора вже відпочивала, мені частенько не спалося. Я згадувала свій дім, дітей, онуків, мріяла їх всіх якомога швидше побачити.

Наближався мій 60-річний ювілей, і я вирішила, що поїду додому, і відсвяткую його з рідними.

На заробітки їхати я наважилася тому, що не бачила іншого виходу. З чоловіком ми були розлучені, я сама ростила трьох наших спільних дітей.

Жили в селі, разом з мамою. Будинок потребував ремонту, роботи не було, діти виросли і потрібно було їм допомагати.

На той час з нашого села вже багато жінок поїхали на заробітки: хто в Італію, хто в Іспанію, хто в Грецію.

В Італії вже була моя рідна сестра, то я поїхала до неї. Хоч важко було, але почала заробляти.

Дітей я залишила на свою маму, вона обіцяла за ними приглянути.

Роботу сестра мені відразу знайшла, тут у всіх однакова робота – доглядати літніх італійців. Але тут кому вже як пощастить.

Мені траплялися нелегкі роботи. Але ті 1000 євро, які я отримувала в кінці місяця, змушували забути про втому і працювати далі. Я добре розуміла, що вдома таких грошей я не зароблю ніколи.

Всі зароблені гроші я відправляла додому.

Спочатку трохи відремонтувала батьківський будинок. Мама була дуже щаслива, коли в будинок провели воду і добудували ванну кімнату і туалет.

А потім треба було допомагати дітям, які один за одним створювали сім’ї. Кожній дитині по черзі я допомогла з житлом.

Спочатку вийшла заміж старша донька. Ми з сватами скинулися, і купили молодятам двокімнатну квартиру.

Середній доньці однокімнатну квартиру я придбала сама, бо у батьків зятя не було грошей, щоб додати і придбати щось більше.

Молодший син одружився і пішов жити до невістки.

Я і йому хотіла купити однокімнатну квартиру, але він відмовився, сказав, що краще використає ці гроші на облаштування будинку своєї дружини.

Мені таке рішення сина не сподобалося, я вважала неправильним вкладатися у чуже майно – це завідомо справа невдячна. Проте перечити сину не стала, зробила все так, як він хотів.

Усі діти вилетіли з сімейного гніздечка, поринули в свої сімейні клопоти. Мама залишилася в селі одна.

В свої 85 років було нелегко справлятися з домашнім господарством, а внуки, мої діти, ніяк не могли поділити обов’язки – хто і коли має приїжджати до бабусі і допомагати.

Мені було прикро від того, що я виростила їх такими невдячними і байдужими.

Тоді я вирішила платити сусідці, аби та заходила до мами і допомагала коли треба.

Прикро було, що маючи трьох дітей, яким я так допомогла, за допомогою звернутися нема до кого.

До того ж, між дітьми з’явилася якась незрозуміла неприязнь, вони почали рахувати, кому я більше допомогла і докоряти цим один одному.

Ювілей у мене був наприкінці березня. Я приїхала додому і як і мріяла, зібрала всіх дітей і внуків за святковим столом.

Спочатку все було більш-менш, але потім вони знову зчепилися за гроші. Кожен вважав, що йому дісталося найменше.

Настрій вони мені добряче зіпсували.

Тепер я думаю, що робити далі – залишатися вдома з літньою матір’ю чи знову їхати на чужину, щоб заробити дітям на те, чого їм ще не вистачає?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.