Я вийшла заміж, але чим далі, тим більше я розумію, що зробила помилку, і тепер стою перед вибором – миритися з тим, що є, чи все ж, лишати чоловіка і починати життя з чистого аркуша.

Напевно, серед читачів є і ті, і інші, тому хотілося б почути думку тих, хто вже через таке пройшов.

Ми з чоловіком знайомі ще з юності, нам ледь виповнилося по сімнадцять років, коли ми вперше зустрілися.

І вже тоді я зрозуміла, що у Володимира складний характер, не раз я через нього лила сльози, але терпіла, бо була закохана в нього.

У двадцять років ми вирішили почати жити разом.

Перші місяці все було, як в раю, Володимир був люблячий, уважний, турботливий.

Тоді мені здавалося, що я почала його любити ще сильніше.

Але моє щастя тривало недовго – гулянки замінили комп’ютерні ігри.

І кожен день після роботи він грав в свою улюблену гру, не звертаючи ніякої уваги на мене.

Бувало, що на деякий час він змінювався, але його вистачало ненадовго, потім – було все те ж саме.

Пропозицію Володимир зробив мені лише через три роки, коли я повідомила йому, що чекаю дитину.

Так ми стали офіційно чоловіком і дружиною.

Коли народилася донька, наші стосунки дуже змінилися, адже практично весь догляд за дитиною був на мені.

Чоловік цілодобово спав, потім прокидався, їв і сідав грати.

Я була на межі, завжди в сльозах, без допомоги і уваги.

Замість того, щоб допомагати, чоловік щодня мені тикав, що я роблю щось не так.

Допомагати мені він не поспішав, казав, що він гроші заробляє, а я маю по дому сама з роботою справлятися.

І найцікавіше, я в це повірила, і жила так два роки, відчуваючи себе поганою матір’ю і ще гіршою дружиною, хоча вдома у мене завжди чисто і наварено, скаржитися йому точно нема на що.

Дочка трохи підросла, я заспокоїлася, не просила більше від чоловіка допомоги, а він продовжував діставати мене своїми причіпками.

Якщо він йшов працювати на ніч, то обов’язково телефонував мені по сто разів, перевіряв, думав, що у мене є хтось інший.

Найприкріше, що я живу так, ніби у мене немає сім’ї, бо я і дочка існуємо окремо від чоловіка.

Та й тато то він нікудишній, з донькою гратися не любить, каже, що це не чоловіча це справа.

На його переконання, мама має виховувати дочку, а тато пильнувати і бути строгим.

Але бувають моменти, коли він виправляється, мені допомагає, компліменти робить, грає і гуляє з донькою, а я можу присвятити час собі.

І в такі моменти я забуваю про все погане, що він робив, але проходить час, і все стає на свої місця.

Розумом я усвідомлюю, що ніякого хорошого життя з таким чоловіком і не буде, що ми так і будемо з донькою існувати окремо від нього, а він буде десь в своїй реальності, яка далека від нас.

Іноді мені здається, що ми йому заважаємо жити, і від цього стає так сумно, що я навіть не знаю, що робити при цій безвиході.

Здається, ніби я причарована до нього, тому що мені і з ним погано, і без нього ніяк не можу.

Не знаю, як бути далі, що мені робити?

Що в цій ситуації буде правильніше, терпіти далі чи піти від чоловіка?

Квартира, в якій ми живемо, належить йому, це його дошлюбна власність, то ж я не знаю, чи отримаю щось при розлученні.

Мене цікавить, чи може змінитися чоловік, боюся, щоб я не погарячкувала.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.