Коли я виходила заміж за вдівця з дітьми, я не уявляла на що себе підписую. Тому що я посвятила життя цим людям, а вони відплатили мені чорною невдячністю.

Перший раз я вийшла заміж невдало, заміжжя моє тривало всього рік, і ми розлучилися, бо зрозуміли, що не підходимо одне одному.

Після розлучення я повернулася в село до своїх батьків, а мій колишній чоловік відразу ж почав зустрічатися з іншою, яка і була причиною нашого розлучення.

Щоб трохи відійти від цієї непростої ситуації, я влаштувалася на роботу і взагалі перестала думати про особисте життя.

До нових стосунків я не була готова, бо ще мала почуття до колишнього чоловіка.

Кілька років я прожила в селі, а потім знову переїхала в місто. На роботі я познайомилася з Віктором.

Він був старшим за мене майже на 15 років, але я була вражена його розумом і мудрістю.

У той час мені виповнилося тридцять років, а йому було сорок п’ять.

Віктор запропонував пожити разом. Виявилося, що він вдівець, від попереднього шлюбу він виховує двох дітей.

Як не дивно, я дуже швидко знайшла спільну мову з дітьми. Можна сказати, що я навіть була щаслива, оскільки у мене нарешті з’явилася своя сім’я.

З Віктором ми жили добре, але він чомусь не поспішав офіційно оформляти наш шлюб, вважав, що це просто формальності, які нічого не означають.

Я тоді не наважилася настояти на своєму, а варто було б.

Але тоді стосунки у нас були чудовими, так що я змирилася і вирішила, що не варто їх псувати через відсутність якогось там штампу.

Віктор добре заробляв, любив мене, поважав. Чого ще хотіти?

Так ми прожили сімнадцять років.

У дітей Віктора з’явилися власні сім’ї. За цей час ми зробили хороший ремонт в будинку, придбали новенький автомобіль і невелику дачу. Жили ми в достатку.

А потім Віктор серйозно захворів.

На його лікування пішли всі наші відкладення, роботу він втратив. Всі турботи і догляд за цивільним чоловіком були на мені.

Я намагалася не падати духом навіть, коли він зліг.

Діти не приїжджали, бо у них були свої клопоти, а по телефону підбадьорювали, що батько повинен скоріше видужати і жити ще довго.

Та я бачила іншу картину і розуміла, що справи погані. Через рік чоловіка не стало.

Я сама все організувала, діти приїхали, щоб провести батька в останню путь, а потім сказали мені, що вони тут все успадкували, а у мене ніяких прав на майно їхнього батька немає.

Виявилося, що Віктор все записав на своїх дітей. Про мене він ніде не згадав жодним словом.

Спадок було вирішено продавати, то ж мені дали кілька тижнів на те, щоб я переїхала.

Мені було дуже прикро, я не очікувала, що діти, яким я присвятила своє життя, так зі мною поступлять.

Але що я могла вдіяти? В один момент я втратила все – і сім’ю, і чоловіка, і дім.

В свої 52 я знову поїхала в село до батьків. Поки що живу з ними і думаю, що мені робити далі.

Прикро було за таке ставлення дітей, до яких я все життя ставилася, як до рідних.

Я замінила їм матір, виростила, дбала про них і про їхнього батька, не залишила його у важкий момент.

Діти чудово знали, що все купувалося не тільки за рахунок батька, я теж працювала.

Але чомусь і Віктор, і його діти вирішили, що ніякого спадку я не отримаю.

Чи правильно вони зробили? І як мені їх всіх пробачити?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.