З першою дружиною у мене склалася дуже цікава історія, вона мене і обдурила, і обікрала.

А допомогла мені все пережити і забути моя теперішня дружина.

Зараз моє життя стало ще кращим, ніж було. Так що правду кажуть, що в житті не відбуваються – то все на краще.

Після закінчення університету я поїхав в іншу область на роботу, там жив мій дядько.

Він допоміг мені із житлом, я почав працювати, частину грошей я висилав батькам.

Там я зустрів чудову, як мені тоді здавалося, дівчину Ярославу, і вже за кілька тижнів вона переїхала до мене в квартиру.

А потім, майже відразу, повідомила, що чекає дитину.

Я дуже зрадів цій новині, але мене засмутив дзвінок мого давнього приятеля, який повідомив мені, що моя колишня дівчина Люба народила дитину.

Він впевнений, що я батько малюка.

Цій інформації я не надав значення, згодом Ярослава народила дівчинку з блакитними очима.

Але дружина поспішила мене заспокоїти, що дівчинка схожа на її батька.

Я промовчав тоді, але часточка сумніву все ж таки оселилася десь глибоко.

Оленці виповнився рік, коли зателефонувала моя мама і повідомила сумну новину – батька не стало.

Я відразу поїхав додому. Потім я вирішив залишитися з матір’ю, щоб підтримати її і пробув вдома місяць.

Я привіз альбом з фотографіями Оленки і вирішив показати мамі внучку. Вона взяла окуляри і почала їх розглядати.

– Ця дитина не твоя, сину, – сказала мені мама.

Пазли почали складатися в голові, тому Ярослава поспішала переїхати до мене, і дитина народилася не через дев’ять місяців а через сім.

Ярослава вперто не брала слухавку.

Нарешті я додзвонився до дядька і попросив сходити до нас додому, дізнатися, як вона там.

Але родич повідомив мені, що моя квартира пуста. У прямому сенсі порожня, немає меблів і техніки, нічого…

Звільнившись із роботи я повернувся додому.

Приятель допоміг влаштуватися на місцевий завод на непогану посаду.

Життя стало потроху налагоджуватися.

Я так і не дізнався куди поїхала Ярослава, чому вона сказала мені неправду, а на зниклі гроші та майно просто заплющило очі.

Одного разу я повертався з роботи і побачив дуже знайому постать жінки.

Я уважно придивився, це була Люба! Вона ні крапельки не змінилася, була не одна, а з сином.

Тут хлопчик глянув на мене, а я не повірив своїм очам, настільки він був схожим на мене.

Люба побачила моє здивування і зізналася, що Андрійко – мій син.

Я запитав, чому вона не сказала мені про це раніше, а вона відповіла, що не хотіла заважати, бо дізналася про дитину, коли я вже поїхав.

Я обійняв сина, докоряючи собі, що не послухався тоді приятеля, не приїхав, стільки часу було втрачено.

Через кілька місяців ми з Любою одружилися оселилися у мене, моя мама не натішиться онукові.

А днями дружина мене знову втішила — ми чекаємо дитину.

Що ж настав час почати здійснювати мою давню мрію — будувати великий заміський будинок, щоб місця вистачило всій нашій великій та дружній родині!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.