Я вигнала свого батька, і ті, хто не знають всієї ситуації, мене лають за це. Насправді, батько мені не рідний, а вітчим.

Мені 44 роки, живемо ми з чоловіком і донькою у невеликому містечку.

Рік тому не стало моєї мами, після якої залишився невеликий будиночок у приватному секторі. З нього і почалася вся ця історія.

Мене виховував вітчим, з моїм батьком мама розійшлася, коли я була ще маленькою, мені було всього два роки.

Спочатку ми жили разом із бабусею та дідусем у цьому самому будиночку.

Після того, як не стало батьків, мама вирішила влаштувати своє особисте життя і привела до нас чоловіка.

Мені на той час було 11 років. Звати його було Павло.

Мама відразу сказала, що я маю кликати його татом, хоча мені зовсім не хотілося цього робити, адже по суті для мене він був чужою людиною.

Аргументувала вона це тим, що Павло мене годує і одягає, тому я маю бути йому вдячною.

Мама і сама працювала, але дядько Павло отримував трішки більше і дуже цим хизувався.

А ще постійно повторював, що він узяв маму з дитиною.

Я поверталася зі школи, і коли треба було робити уроки, я копала город, прала, готувала їжу, прибирала хату.

А дядько Павло в цей час відпочивав на дивані.

У нього десь підростав свій син, зрідка вітчим гірко нарікав на те, що у нього забирають із зарплати аліменти, та ще треба мене утримувати. З моєю мамою вони не були розписані.

Я поїхала вчитися після школи в інше місто. Жила у гуртожитку, на стипендію та підробітки. Додому намагалася приїжджати якомога рідше.

Мені батьки нічим не допомагали. Був тільки єдиний випадок, коли в мене порвалися чоботи, і вітчим дав гроші на нові. І все!

Тепер ці чоботи вітчим усе життя мені згадує.

Після закінчення навчання я вийшла заміж, з чоловіком ми повернулися до рідного міста не відразу, спочатку жили в обласному центрі, по орендованих квартирах.

А потім не стало свекрухи і ми вирішила повернутись: квартира є, а в нас підростала донька.

В той час занедужала і моя мама, прогнози були невтішні.

Я допомагала їй чим могла, а от вітчим сказав, що йому це не потрібно, зібрав свої речі і поїхав.

Він навіть не приїхав провести маму в останню путь. Зате з’явився за спадщиною.

Як я зрозуміла, з новою жінкою він теж жив, не укладаючи шлюб, працював, навіть коли досяг пенсійного віку, а коли залишилася тільки пенсія – його попросили на вихід.

Я не знаю, як він жив із нею, з її дітьми, не цікавилася. І про нього не згадувала, доки він на порозі не з’явився.

– Я ж твій тато, я з твоєю матір’ю стільки років прожив, тебе виростив, чоботи купував, ремонт в тому будинку робив.

Щось має бути там моє!

Суд він не виграв. Будиночок я продала: надто багато нехороших спогадів із ним пов’язано.

Але в містечку і зараз чую про себе негарні чутки: вигнала батька на вулицю, адже він мене виховав!

Та я вважаю, що зробила все правильно!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.