Зараз я з сином знаходжуся за кордоном, ми переїхали в Німеччину. Планували тут перебувати не довго, але раптово в мене змінилися плани – я хочу розлучитися з своїм чоловіком і залишитися тут.

Поки що в мене це на рівні думок і планів, але з кожним днем я все більше усвідомлюю, що мої наміри є вірними, от тільки як про це сказати чоловікові, і перекреслити стільки років сімейного життя?

Днями у мене був день народження, мені подзвонила подруга і побажала нарешті стати щасливою, і думати про себе.

Я задумалася над її словами і впіймала себе на думці, що й справді я все життя думала лише про інших, а про себе завжди в останню чергу.

Я вийшла заміж майже 20 років тому. Щойно закінчила університет і відразу ми з Тарасом одружилися.

Крім Тараса я ніколи ні з ким і не зустрічалася, а він, на шість років за мене старший, вже був розлучений. В першому шлюбі залишилася донечка.

У нас теж народився син, але аж через вісім років спільного життя.

Зараз Артему 12. І ми з ним живемо в Німеччині, виїхали ще в березні.

В Україні я працювала в школі вчителькою, заробляла зовсім мало, цих грошей мені ні на що не вистачало.

Тарас у мене – людина творча. Заробляв періодами, тому за 20 років ми навіть не змогли купити собі власне житло.

Рутина життя мене настільки затягнула, що крім роботи і кухні я нічого в житті і не бачила. Ми навіть на море відпочивати за 20 років жодного разу не поїхали, хоча мені дуже хотілося, та й для дитини це було б корисно.

А тут, за кордоном, я наче прозріла і ожила. Так, важко, але вперше в житті я стала почувати себе вільною.

Спочатку ми жили на соціальну допомогу, а тепер я знайшла роботу, працюю на місцевому заводі. Син ходить в місцеву школу, німецька мова дається йому досить непогано, я навіть не сподівалася, що все так складеться.

Можна сказати, я ожила. Почала мріяти, планувати, до чогось прагнути.

Але мій чоловік щодня телефонує і каже, щоб ми поверталися додому. А я не хочу.

Дуже не хочу повертатися в своє старе життя. Причина в тому, що я зрозуміла, що давно не люблю Тараса.

Останні кілька років ми жили як сусіди, із спільного у нас була лише кухня.

Не подумайте, у мене тут нікого іншого немає. Справа не в тому.

Мені 42 роки і я хочу почати життя спочатку. Я хочу розлучення. Але розумію, що таким вчинком зроблю дуже боляче своєму чоловікові.

До речі, він забув про мій день народження і не привітав мене зовсім.

Я засмутилася, але не здивувалася, бо за всі роки нашого спільного життя Тарас привітав мене лише раз, подарувавши мені шоколадку.

Я розповіла про це своїй сестрі, вона мене не підтримує. Каже, щоб я нічого собі такого не вигадувала.

Вона впевнена, що зараз тренд такий – розлучатися, це все мине.

А я ось відчуваю, що не мине, що це мій шанс. І якщо я ним не скористаюся, то дуже пошкодую.

Що мені робити? Як прийняти рішення не наробивши помилок?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.