Знаєте, я ніколи б не повірила, що доживу до такого, що мої діти до мене в лікарню не прийдуть, не дай Бог нікому таке відчути на собі.

Дітей у мене двоє – син і дочка, тому як і всі жінки, що мають дітей, я вірила, що самотньою в старості точно не залишуся.

В свій час я дуже вдало вийшла заміж, мій Микола був просто чудовим чоловіком і батьком.

Жили ми з ним дуже добре, душа в душу, ніколи не сварилися, діточками тішилися.

А потім сталася біда: раптово мого Миколи не стало, а я залишилася одна з двома дітьми.

Чоловіка свого я дуже любила, і важко переживала те, що його більше немає поряд. Тому вирішила більше заміж не виходити і повністю присвятити себе дітям.

І сусіди, і колеги тоді мені говорили, що я поступаю неправильно, що не можна так розчинятися в дітях і зовсім забувати про себе.

Та я їх не слухала, працювала на двох роботах, щоб у моїх дітей все було, щоб вони були не гірше за інших.

Так життя в турботах і пролетіло, я майже не відпочивала, вставала дуже рано, а лягала доволі пізно.

Діти виросли, я подбала про їхню освіту, вони закінчили інститути.

Коли вони обзавелися власними сім’ями, я допомагала їм чим могла: давала грошей, привозила продукти, няньчила з онуками.

Коли донька сказала, що їм потрібні гроші на машину, без зайвих роздумів продала квартиру, що отримала в спадок від свекрухи, мами Миколи, і віддала доньці необхідну суму.

Синові я записала свою квартиру, в якій жила. Думала, що колись син теж продасть її і матиме хоч якийсь капітал.

Поки я сама давала собі раду, все було добре. Але в грудні місяці я сильно захворіла і потрапила в лікарню.

Діти приїхали провідати мене всього лише один раз, жінки, які лежали зі мною в палаті, дуже цьому дивувалися – як це не знайти час, щоб до мами в лікарню приїхати?

А коли я повернулася додому, то вони до мене взагалі так жодного разу і не приїхали: тільки дзвонили іноді і говорили про те, що вони дуже зайняті і у них немає часу, щоб доглядати за мною.

Дуже гірко мені було все це чути, адже я в них все життя вкладала що могла.

Я не могла зрозуміти – як так можна: адже вона все своє життя я присвятила себе своїм дітям, а тепер вони навіть відмовляються до мене приїхати.

Розумію, що в цьому є і моя вина, що діти виросли такими егоїстами, напевно, я забагато ними опікувалася.

Я ж думала, що зобов’язана зробити так, щоб у них все було.

Для цього я багато працювала і зовсім не займалася вихованням своїх дітей.

А діти звикли до того, що я їм постійно допомагаю. А ось любити і поважати мене вони так і навчилися.

Виросли вони черствими і невдячними людьми. Як же боляче це все усвідомлювати. Прикро.

Мені 68 років, дочці моїй 40, а сину 43.

Невже вони і справді такі зайняті, що не можуть в своєму робочому графіку знайти хвилинку, щоб навідатися до мене?

Що мені думати?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.