Невістка мені дорікнула, що я живу для себе. А судячи з усього, маю жити заради них – сина, онука та самої невістки. Адже саме так має чинити справжня бабуся.

Але “бабусі” всього сорок три роки, вона хоче пожити для себе, бо раніше у неї такої можливості не було.

Моєму синові двадцять п’ять років. Народила я його рано, сама це розуміла, але тоді ситуація обернулася так, що інакше не виходило.

– Ну, коли народила, то тепер неси цей хрест сама, – знизала плечима моя мама, у якої в самій на шиї тоді висіло ще троє неповнолітніх дітей.

Іноді допомогу мені сім’я таки надавала – десь із сином посидіти, щоб я збігала на підробіток, десь допомогти по господарству. Але основна частина турбот все одно лежала на мені. Коли син підріс до віку походу в садок, я вирішила, що перебиратимуся до міста з нашого села. Там і з роботою буде простіше.

Грошей на переїзд я трохи назбирала, переїхала. Мене прописала бабуся по батькові, мене й сина, але жити до себе не пустила, та я й не рвалася. Нам прописка була потрібна.

Син пішов у садок, а я почала працювати. Було зрозуміло, що потрібне своє житло, без цього ніяк. Ми на той момент жили в комунальній кімнаті. Цю кімнату через п’ять років я змогла викупити. А далі одна квартира, на зміну їй інша…

Хоча було дуже важко, я не здавалася, бо в мене на руках був син, якого я мала виховати, поставити на ноги і дати освіту.

У мене склалося все. Нині йому двадцять п’ять років, є вища освіта, працює за фахом. У нас із ним добрі стосунки.

Коли він закінчив ВУЗ, я видихнула, нарешті моя обов’язкова програма виконана. Тепер можна пожити і для себе, про що я сказала синові.

– Тарілку супу я тобі завжди наллю, і дах над головою дам, а ось все інше – давай працюй сам.
Син бачив, як я все життя працювала на двох, а то й трьох роботах. Жодного особистого життя, відпустки тільки для того, щоб вивезти його на море, а якщо не виходило, то я відвозила його своїй мамі, а сама поверталася до міста працювати.

Я вважаю, що заслужила трохи особистого щастя, бо за все життя на побаченнях була всього три рази, про особисте життя взагалі мовчу.

Син усе це розуміє, тому одразу ж, як почав заробляти, винайняв квартиру і переїхав. Ми не лаялися, він приїжджав у гості, все нормально.

Я нарешті стала жити для себе. Це було несподівано, але мені сподобалося. Виявляється, що коли в тебе тільки одна робота, залишається час сходити кудись, привести себе до ладу. А відпустки створені для відпочинку. На п’ятому десятку це з’ясувала.

Два роки тому син вирішив одружитися. Познайомив із нареченою, визначив дату весілля, все честь по честі. Я інформацію до уваги прийняла, запитала, що подарувати, і на цьому заспокоїлася.

Потім було знайомство з мамою нареченої, яка відразу ж спробувала залучити мене до цього весільного гармидеру. Запитувала, скільки я вкладу у весілля, за що відповідатиму.

Моя відповідь, що я обмежусь подарунком молодятам, ні за що не відповідатиму і прийду туди веселитися, шокував сваху, в її голові це не вкладалося. Ось з того моменту вона мене й цурається. Але я лише за.

Весілля відіграли, молоді живуть, я до них не лізу. На свята дарую подарунки, на запрошення ходжу в гості і все. Хоча після народження онука почала ще іноді з ним проводити час. Але невістці все це не подобається. Її мама постійно в’ється бджілкою, допомагає, дає грошей, а от я ні. Непорядок же.

– Ось моя мама нам у всьому допомагає, а ви живете для себе, – вирішила мене присоромити невістка.

Я тільки хитнула головою, що так, мовляв, для себе. Нарешті маю нагоду.

– Але як же, а син, а онук? Вам зовсім начхати? – не заспокоювалася невістка.

А що син та онук? Синові я дала все, що винна, а у онука є свої батьки, які повинні дбати про нього. До чого тут я?

– Ну якщо ви так думаєте, то онука більше не побачите! – заявила мені розлючена невістка.

Дивна така… Доросла дівчина, одружена, сама вирішила народжувати. Хто їй чого винен? Не побачуся з онуком? Це сумно, але, гадаю, син цього не допустить, він у мене з головою дружить.