Великодній ранок по своєму красивий, а особливо цього року, коли багато рідних людей так далеко одне від одного, і з таким нетерпінням чекаєш на рідних людей, бо знаєш, що багато український сімей позбавлено такого щастя, як разом родиною зустріти Великдень.

Цього року, на жаль, багато сімей просто роз’єднані.

Дуже раненько, ще в 6 годин ранку мій сусід дідусь Петро поспішав на перший рейс сільського автобуса, в цей час він якраз приїжджає в село.

Вийшов з дому трохи раніше, на вулиці вранці йшов дощ, вітер, а він ще й з паличкою своєю.

Але по тихеньку йде, привітався задоволено, лице усміхнене в передчутті щастя.

Підійшов ближче до зупинки, постояв хвилин 5 і під’їхав автобус.

Але з нього ніхто не вийшов.

Знову Тетяна не приїхала в село, але ж обіцяла, що таки приїде цього разу до стареньких батьків.

Петро сумним повертався додому, навіть не знав, що сказати дружині, донька вже другий рік не приїжджає в село до батьків, вона тепер живе в столиці.

А це так далеко, що батькові аж подумати важко.

А вони вже з матір’ю старенькі, точно не поїдуть до них, а Тетяна пояснює, що зайнята постійно і їй їздити туди і назад не так вже й просто зі своїми турботами.

Минулого року Петро з Одаркою самі вже зібралися в столицю на Великдень, сумки спакували, гостинці, сусіду на бензин дали грошей, пів своєї пенсії Петро віддав кумові Гнатові, щоб довіз їх в столицю, бо він на паличці.

Одарка сама теж ледь ходить, а дорога далека, в звичайному транспорті їм не доїхати, важко, роки вже не ті.

А онуків побачити хочеться, свято велике, а в столиці вже багато років не були, одним словом, хочуть до доньки.

Та й гостинців хочуть передати доньці з села, в місті не купиш такого, як вони для неї приберегли.

На ранок кум мав виїжджати, а ввечері подзвонила донька, сказала, що в найкращої подруги день народження, якраз на Великдень в ресторані дорогому відзначатимуть.

Пояснила, що там буде багато її знайомих і співробітників з роботи, вона з чоловіком підуть, звісно до неї, і дітей з собою візьме.

Не може не піти, там все начальство з роботи буде, та й подруга образиться дуже, а з нею не хочеться стосунки псувати.

Сказала Тетяна мамі, що потрібно розбирати сумки та сидіти вдома.

Старенькі тоді дуже засмутилися.

Цього року на Великдень обіцяла приїхати з сім’єю, онуків в село привезти.

Одарці, хоч і важко було, але вона як на крилах по хаті літала, все пекла та готувала, щоб пригощати свою родину не гірше, ніж в молоді роки.

В неділю на базар щасливою ходила, всім сусідам хвалилася, що донька з столиці приїде, вони ж у них городські.

А на Великдень цього року не приїхала і не подзвонила навіть, нічого батькові й матері.

Набрала лише 116 квітня, сказала, що до них сестра чоловіка приїжджала, святкували, по столиці гуляли, усе показували їм у місті, тому до батьків їхати не стали, не на часі було.

Тетяна сказала, щоб чекали на Великдень їх з сім’єю у гості, тоді вже вони точно приїдуть, бо дуже скучили за ними, тай дитина хоче побачити село.

Цього Великодня пес Кіндрат та котик Сірко їли усі великодні смаколики, які готувала Одарка, з Андрієм вони вже старенькі давно не їдять жирного та смаженого.

А більше батькам не було вгощати кого, та й не знати, чи буде колись вже гостювати в них родина, діти не їдуть до них.

Мені було шкода сусідів і ми з чоловіком запросили їх в гості до себе до хати.

Ми живемо з чоловіком самі, маємо двох діток.

Дідусь Петро і його дружина Одарка довго гралися з нашими дітками.

А потім сказали, щоб ми доглядали їх на старості років, адже живемо по сусідству, а вони свою хатину нам хоч зараз відпишуть, адже донька їх доглядати не хоче, вони й не сподіваються на неї, їй, виявилося, не потрібні зовсім батьки.

Вони пішли додому, просили, щоб ми подумали, вони щасливими будуть, якщо погодимося ми.

Я тепер з чоловіком й не знаємо що робити.

А, що буде, якщо донька їх потім буде за ту хату судитися, а ми доглядатимемо її батьків, а хата таки дістанеться їй, навіть, якщо старенькі її оформлять на нас?

Що нам робити і як краще бути?

Фото ілюстративне.