Дві дочки у мене, і син ще є, про дітей я дбала все життя, а в старості нема біля кого голову прихилити.

Я ж собі як завжди думала – якщо є дочки, то самотньою я точно не буду, але зараз в свої 69 років і вийшло так, що зараз я живу сама, маючи трьох дітей.

Мені останнім часом допомога потрібна, якби не моя сусідка, я навіть не знаю, як би я давала собі раду.

Отаке воно життя, ніколи не знаєш, що буде завтра.

У нас з чоловіком була гарна сім’я, народився спочатку син, а потім дві донечки.

Ми жили в селі, але дуже близько від обласного центру.

Дітям ми дали освіту, одружили їх, зробивши кожному, як і годиться, велике весілля.

Вони пішли з дому, а ми з чоловіком залишилися самі господарювати. Сили у нас були, так що допомоги дітей ми не потребували.

17 років тому не стало мого чоловіка, я довго за ним сумувала, а потім вирішила поїхати в Італію, якраз жінки з нашого села почали їздити туди на заробітки, і я вирішила що теж поїду, щось зароблю.

Їхала я не через себе, мені одній багато не треба, я заради дітей рушила на ці заробітки, щоб їм допомогти.

Дочкам своїм я по квартирі купила, а синові допомогла придбати автомобіль, він сам так захотів, вибрав Mercedes-Benz.

Жодного разу, поки я була на заробітках, я своїм дітям ні в чому не відмовила, давала стільки, скільки просили.

Я була впевнена, що у мене вдячні діти і я буду мати в старості належну підтримку від них.

Повернулася я додому позаминулого літа, бо щось не дуже добре себе почувала, треба було здоров’я підправити.

Я думала трохи підлікуюсь і поїду назад в Італію, та сил поки немає, тому я залишилася вдома, та й роки своє беруть.

Все літо я провела в лікарні, виписалася додому, мені зараз допомога потрібна, а її немає.

Одна дочка в березні минулого року виїхала в Німеччину, і каже, що повертатися поки не буде.

Інша – ще три роки тому з чоловіком переїхали аж в Австралію, то зять наполіг на цьому.

Залишився тільки син і невістка. Син постійно зайнятий, він приїжджає до мене раз в тиждень, якісь продукти привозить, але мені потрібно приготувати, попрати, прибрати, а він цього робити не буде.

Невістка за цей час жодного разу не приїхала, у нас з нею ніколи не було теплих стосунків.

Щоправда, поки я присилала їм посилки з Італії, вона була дуже добра і привітна  до мене, а коли я машину їм купила, то навіть деякий час мамою називала.

Але зараз і не згадує про мене, а я наполягати не можу, то ж чужа дитина, в мене свої є.

І ось зараз, коли мені найбільше потрібна допомога – дітей немає, і підтримки від них теж нема ніякої.

Дякувати Богу, що до мене щодня прибігає Наталка, моя сусідка.

Дівчина сирота, живе сама, має дуже добре серце.

Я колись в свій час позичила їй гроші на навчання, так вона цього не забула і тепер каже, що не може залишити мене в біді.

А я собі думаю, я ж своїм дітям все життя допомагала, а вони так нічого і не оцінили, а тут чужа людина навіть маленьке добро пам’ятає.

Я вже вирішила, якщо так і далі піде, то я відпишу Наталці свій будинок, щоб вона мене доглянула, а діти вже хай вибачають.

Думаю, це для мене буде найкращий варіант.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.