Мені 60 років, і я усвідомлюю, що мені важко ужитися з рідними дітьми, просто не знаю, що робити, як мені бути.

Дітей у мене двоє: старша дочка, їй 36 років, живе в столиці з трьома моїми внуками, і син – йому 30 років, обоє вони одружені.

Я їх дуже люблю, але мушу визнати, що виховала їх дещо егоїстичними.

Все частіше я відчуваю, що діти мною просто користуються, їм потрібна моя допомога, а в мене вже роки, я банально втомлююся.

Виховувала я їх сама, тому що ми з чоловіком розлучилися, коли діти ще були маленькими.

Здавалося, що ми жили з ним душа в душу, як тут грім серед ясного неба: чоловік знайшов собі іншу.

Важко я переживала це розлучення, особливо шкода було дітей – синові тоді 7 років було, він потребував чоловічої уваги, йому батько був потрібен.

Чоловік сам переживав, але все ж вибрав іншу жінку. Зате залишив нам свою двокімнатну квартиру і аліменти справно платив.

Ми іноді з ним спілкуємося, в основному про наших дітей, але він щасливий зі своєю другою сім’єю, я його не смикаю зайвий раз.

Відколи він пішов, я намагалася нашим дітям замінити і маму, і тата. Мабуть я так переживала за дітей, що повністю приділяла весь час їм, та й капризи їх виконувала.

Дочка хоче в гуртки ходити: я у всьому потураю, вожу, оплачую, а вона міняє один гурток на інший. Красиві сукні їй потрібні – будь ласка, а на випускний – краще ніж у всіх, хоч і дуже дорого.

Синові потрібна техніка, дорогі речі, велосипед – ну звичайно, синку, маєш!

Крутилася на двох роботах, колишнього чоловіка підключала, щоб у дітей було все.

Дочка захотіла вчитися в столиці – кредит взяла, виплачувала. А вона кинула навчання і вискочила заміж, народила трьох дітей, і вирішила, що освіта їй не потрібна.

Але чоловік у неї виявився не надто беручким до роботи, ніде працювати не хотів, жили на гроші батьків чоловіка, добре, що хоч свати виявилися заможними.

Третій онук народився, коли я тільки вийшла на пенсію, тут дочка і почала просити: «Мамо, приїжджай, допоможи нам з дітьми, а ми обоє на роботу вийдемо».

Ну як я рідній дитині не допоможу?

Квартиру залишила на сина і поїхала до дочки. Чесно кажучи – я дуже втомлювалася не стільки від онуків, скільки від дочки і зятя.

Спочатку вони були якось вдячні мені за допомогу, а потім зробили з мене покоївку і гувернантку: постійно робили зауваження – не так годуєш, не так гуляєш з дітьми, не так сидиш, не так подаєш!

В один момент я собі подумала – навіщо мені це треба?

І я прийняла рішення їхати додому, тому що зрозуміла, що від спільного проживання з дочкою наші стосунки з нею лише погіршуються.

За той час, поки я була в столиці, син офіційно оформив стосунки з своєю дівчиною, і тепер в моїй квартирі живе невістка.

Очевидно, що вони не сподівалися на те, що я приїду, тому що і сина, і невістку моє повернення дуже засмутило.

Я приїхала, і побачила, що тепер в моєму будинку господарює невістка – ми з нею наче і живемо мирно, але вона все робить по-своєму і зі мною не рахується.

Мені прикро, бо син постійно стає на сторону своєї дружини, а мені каже, щоб я не втручалася і не псувала з самого початку їхнє сімейне життя.

А що я псую? Невже я не маю права в своєму домі слово сказати?

От і виходить: ніби як житло є, але відчуваю в ньому не то прислугою, не то зайвою.

У доньки теж до мене таке ж ставлення, навіть гірше, в столицю точно більше не поїду.

Подітися нікуди, сина вигнати не можу, але з невісткою мені складно.

Дзвонила своїй сестрі в село, вона мені: «Вижени з дому молодих!».

Їй простіше сказати – у неї всі дружно живуть, чоловік поруч. А мені як?

Та й куди я їх вижену, адже час он який важкий, у них навіть грошей немає, щоб квартиру знімати.

Дуже важко на душі і не бачу ніякого виходу. Ніколи не могла б і подумати, що я не зможу вжитися з рідними дітьми.

Це я така погана, чи я просто своїх дітей погано виховала?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.