Ще в кінці лютого мене покликала моя подруга до себе в Іспанію.

Я живу на Одещині в приватному будиночку ода. Діти мої, син та донька все мають сім’ї.

Син з сім’єю живе у Вінниці, а донька з чоловіком у Львові.

Відколи в Україні таке сталося, діти стали мене кликати до себе. Я, звісно, хотіла провідати їх, але розуміла, що діти живуть в двокімнатних квартирах, онуки там. Розуміла, що як їхати туди, то доведеться жити довго, а це значить, що буду заважати їм.

Діти дійсно щиро хотіли, щоб я приїхала до них, говорили, що їм так буде спокійніше, але я не хотіла набридати, думала їм і самим зовсім не легко зараз.

А потім мене стала кликати до себе в Іспанію моя колишня однокласниця, ми з нею бачилися дуже давно, але завжди тримали зв’язок, постійно спілкувалися з нею в соцмережах, розповідали про своє життя, дітей, онуків.

Ольга стала мене переконувати не залишатися вдома, а їхати до неї. Подруга там заміжня давно, має дітей, але вони живуть окремо. Чоловік в неї добрий і він зовсім не проти, що б я приїжджала до них, каже, що будинок великий, місця вистачить всім.

А ще Ольга казала, щоб я приїхала, вона мені роботу знайде, до себе забере, адже сама працює на складі, пакують продукти якісь.

Однокласниця переконувала, що ще й копійку якусь зароблю і дітям своїм зможу допомогти.

Я погодилася і майнула до Ольги в Іспанію.

Скажу вам одне – важко на чужині. Але мені пощастило з Ольгою і з її чоловіком. Вони зустріли мене, відразу посадили в своє авто і відвезли до себе в будинок.

Мене вже чекала затишна кімната і такий теплий прийом.

Весь вечір ми розмовляли з друзями, я виговорилася, на душі стало легше, вони дуже шкодували мене.

А наступного дня Ольга повела мене на роботу до себе. Люди мене так добре прийняли і я стала працювати.

Ольга з чоловіком, звісно, просили, щоб я спочатку відпочила, але мені так легше було, недобрі думки трохи мене покидали.

Мені так там добре було, Ольга з чоловіком добре ставилися до мене, навіть продукти самі всі купували, категорично забороняли мені купувати щось.

А перед Різдвом я повернулася додому, в Одещину.

Діти відразу вирішили їхати до мене, разом святкувати свята.

Я накрила стіл, гарно вгощала і сім’ю сина і сім’ю доньки. Ми повечеряли. А потім я кажу дітям, що заробила 6 тисяч євро за цей час, дала 2 тисячі доньці, 2 тисячі сину.

А потім кажу, а 2 тисячі залишу собі, мало як життя складеться, важко зараз, нехай будуть мені на майбутнє.

Діти подякували, переглянулися між собою, гроші взяли.

А ввечері я вийшла зі своєї кімнати, донька з сином якраз вдвох на кухні пили чай. І я, випадково почула їх розмову.

Виявляється мої діти ще незадоволені залишилися. Мовляв не зрозуміло для чого мати гроші собі залишила. Вона вже на пенсії, гроші платять їй. Скільки мені потрібно, адже в хаті з ранку до вечора сиджу.

Я нічого не сказала, пішла мовчки свою кімнату.

Не розумію, чому діти такі? Я ніколи такою не була, мама дасть якусь копійку, я раділа і дякувала її щиро. А тут хоч останнє їм віддай, а їм все мало.

Хіба я не так щось зробила? Чи мені вже нічого не потрібно?

Фото ілюстративне.