Нам з чоловіком пощастило, бо відразу після весілля нам було де жити: моя рідна тітка вдало вийшла заміж і поїхала жити в Італію, а свою двокімнатну квартиру залишила мені.

От ми і почали жити у цій квартирі, особливо не турбуючись про своє майбутнє, адже головне – житло, у нас вже було.

Якось я повернулася з роботи, а на кухні сидить мій чоловік. Такий замислений, мовчазний. А це дуже на нього не схоже.

Я стала розпитувати, що сталося, подумала, що у чоловіка якісь проблеми на роботі.

Але він розповів, що два місяці тому не стало його двоюрідної сестри. У неї залишилося двоє дітей: дві дівчинки. Одній п’ять років, іншій – три роки.

Опікунство над ними віддали їхній бабусі, його тітці. Але тітка захворіла і їй потрібно лягти в стаціонар.

Чоловік обережно запитав мене, чи погоджуся я, щоб дівчатка якийсь час пожили у нас.

Своїх дітей у нас ще не було, тому я собі не уявляла, як це виховувати відразу двох, але погодилася забрати племінниць чоловіка до себе.

Так, однозначно, не таким я уявляла собі своє сімейне життя. Та й стати мамою двох нерідних мені дітей в 23 роки, мені якось не дуже хотілося. Але рішення вже було прийнято: я погодилася на це.

Двоюрідна сестра мого чоловіка ніколи не виходила заміж, тому своїх татів дівчатка не знають. У них був рідний дядько, але він не захотів їх забирати до себе: мовляв, квартира маленька, дружина проти, та й своя дитина вже є.

Загалом, єдиним родичем виявився мій Іван. Я дуже сподівалася на те, що коли їх бабуся одужає, то забере їх назад до себе.

Незабаром на порозі нашої квартири з’явився Іван з двома дітьми. Перший місяць нам було дуже важко.

Іван знайшов собі ще одну роботу: адже дітей треба було годувати і одягати. І на все це треба гроші, і чималі.

Наших дівчат вдалося влаштувати в дитячий садок. Я вирішила, що їм треба купити новий одяг, тому поїхала з ними в магазин дитячого одягу.

Скажу чесно: було дуже важко встигнути скрізь: і на роботу, і в дитячий садок, і все зробити вдома.

Іван, звичайно, мені допомагав, але я все одно, дуже втомлювалася.

Тітка чоловіка вийшла з лікарні, але доглядати за дітьми вона не могла, їй самій був потрібний догляд, тому ми вирішили удочерити дівчат.

А через рік я дізналася, що чекаю дитину! Значить, скоро я стану мамою трьох дітей! На той момент мені навіть не було ще 25 років!

Загалом, так ми і жили. У двокімнатній квартирі вп’ятьох нам було, звичайно ж, затісно, але купити інше житло ми поки не могли: грошей вистачало тільки на найнеобхідніше.

Так минуло три роки, дівчатка підросли, пішли в школу, наш син теж виріс і вже пішов в дитячий садок. Я вийшла на роботу, з грошима стало легше.

А потім сталася ще одна подія: не стало бабусі дівчаток, тітки мого чоловіка. Все її майно хотів забрати її син, але жінка вирішила розпорядитися своєю власністю по-іншому. Вона залишила нам свою велику трикімнатну квартиру і дачу.

Тепер у дівчат є де жити. Ми – щаслива і дружна сім’я. Бути мамою – велике щастя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.