Я вже жінка в літах, як то кажуть в народі, маю двоє дітей: сина і доньку.

Все своє життя ми старалися з чоловіком в усьому, працювали з ранку до вечора, як могли, щоб наші діти мали все необхідне, не гірше, ніж в людей.

Багатою сім’єю ми ніколи не були і це правда, ми ніколи не мали великого достатку, але жили в добрі, можна сказати, не гірше за інших людей, для села не погано.

Мій син, Сергій, був спокійним, мовчазним, він все тримав в собі.

А Людмила була ж дівчиною говіркою, мала гарну вдачу, була красивою та люди тягнулися до неї, вона цікава людина і любить спілкуватися також.

З роками, я сама не помітила, як так сталося, я стала більше горнутися до власної доньки своєї, бо дівчинка, моя надія в майбутньому, як тоді я думала.

Я завжди знала для себе, що син піде в іншу родину, до чужих людей, буде старатися для чужої родини і матері своєї дружини, а не для мене.

А от моя донька завжди залишатиметься біля мене, цікавитиметься мною.

І коли вже діти підросли, я стала ловити себе на думці, що хочу жити лише з донькою, не хочу, щоб син мені приводив невістку, свою дружину, до нашого дому, і так чоловіка свого сама на це налаштувала.

Тому коли Сергій, наче відчував мій настрій, одружився і пішов жити в прийми до своїх тестя з тещою, я видихнула з полегшенням, думала легше нам буде, хай живе своїм життям. а сама всю свою енергію і увагу стала адресувати своїй рідній доньці.

Моя Людмила, тим часом, жила з нами, ми її вчили, давали гроші, вона жила навіть в місті за наш рахунок, у неї все було добре і вдавалося легко.

А син наш зі своєю дружиною, тим часом, подарували мені першого онука.

Але я особливої якоїсь радості не відчувала тоді, зізнаюся щиро.

Просто я була постійно зайнята думками лише про свою доньку, я хвилювалася, щоб вона вдало вийшла заміж, щоб в житті у неї все склалося якнайкраще.

Не дивлячись на те, що син з своєю сім’єю жив на сусідній вулиці, в моїх думках він був дуже далеко від мене, лише зараз розумію, що зовсім про нього не думала на той час.

Теща з тестем мого сина були людьми не багатими, мали троє дітей, але мого сина вони прийняли дуже добре, як рідну свою дитину, завжди допомагали і в усьому підтримували.

Тим часом, Людмила сказала, що її подруги їдуть працювати і жити до Німеччини і вона теж поїде туди, лише там бачить своє щасливе майбутнє.

Думки моєї, що зрозуміло, вона й не збиралася запитувати, бо сама все вирішила, адже вже доросла людина.

Я, звичайно, дуже хотіла, щоб в неї все вдалося в житті якнайкраще, але чомусь, завжди була впевнена, що донька хоче жити з нами, поряд з батьками, адже ми лише й жили заради неї, самі не зрозумівши, як легко віддалилися ще від своєї однієї дитини, свого рідного сина Сергія, в якого була в же й друга дитина – маленька Наталочка.

Людмила, не дивлячись ні на що, таки поїхала в далеку країну, там вийшла заміж, там живе й досі.

Не буду писати, що на весілля ми навіть запрошені не були.

Родичам доньки і нашим сватам зовсім байдуже до нас з чоловіком.

І я б з чоловіком з радістю поїхала в ту Німеччину до своєї доньки, хоча давно вже не молода і здоров’я не те, але мене вони жодного разу не запросили.

А коли сама натякала Людмилі, то вона лише сміялася з мене, сказала, що зараз молодь лише по закордонах їздить.

Людмила мені обіцяла, що приїде цього на Різдво з чоловіком до нас в село, але не приїхала, сказала, що не вийшло.

Зятя я, до речі, теж жодного разу не бачила, лише на фото.

І люди, я лише тепер зрозуміла, що я жила не правильно.

Моя душа мала розділитися навпіл, для двох дітей, а я всю себе присвятила лише доньці, і маю гріх великий, бо ще й свого чоловіка так налаштувала.

Невістка моя, до речі, дуже добра людина, виявилася.

А її батьки, мої свати теж дуже душевні та хороші люди.

І як мені прикро це усвідомлювати, але моєму синові пощастило з ріднею своєї дружини більше, ніж з рідними батьками.

Мені так непросто це писати, але мій рідний синочок навіть освіти хорошої не отримав, бо ми з батьком не дали йому на це грошей, нічого для дитини не настаралися своєї.

А він не гірший ніж донька, а, можливо, і кращий.

Всі ці роки я була, як в тумані, лише про доньку думала свою.

За три дні до Різдва, як зараз пам’ятаю, я накупила багато подарунків, наготувала багато різних смачних страв, вперше за багато років запросила сина з невісткою і сватів до себе на гостину.

Вони мені не відмовили.

Прийшли до мене цілою родиною.

Які вони дружні і приємні люди, як мені бракувало цього.

Вперше за всі ці роки останні в моїй хаті було тепло та радісно, як давно не було.

Ми з чоловіком віддали синові всі гроші, які відкладали Людмилі на весільний подарунок, щоб він здобув гарну освіту, він ще молодий, у нього стільки всього ще попереду.

А рідна донька до нас на Різдво так і не приїхала, навіть не попередила нас, зателефонувала лише вранці на Різдво, сказала, що в чоловіка справи, і вони мають святкувати з його батьками, бо вони не зрозуміють їх.

Але я вже не засмучувалася, бо вже не чекала її, все й так було зрозуміло вже.

Нехай живе, як хоче, аби їй добре було, раз вона сама так вирішила.

Але тепер поруч з нами є люблячий і добрий син, якого ми більше ніколи не залишимо, адже він наша єдина надія і опора на старості років.

Бачу, що син з невісткою на мене ще трохи в душі ображаються, я сама ще маю такий тягар.

Як мені свою вину перед ними виправити, адже я так багато років не приділяла уваги своєму синові і його сім’ї?

Фото ілюстративне.