Не даремно в народі кажуть, що не варто робити багато добра комусь, тоді не отримаєш зла у відповідь і осуду якогось.

Точна приказка, яка вже давно доведена, та й на своєму житті я перевірила її, на жаль.

Ось і у нас так в житті сталося, як говорить народна мудрість: я доглядала дуже багато часу свою недужою свекрухою, а в підсумку, коли її не стало, я була дуже здивована її вчинком, не по-людськи вийшло, як на мене, і за це я маю дуже велику образу на неї.

Свою квартиру вона залишила лише доньці, а нам – стару, напіврозвалену дачу, як насмішку якусь, чесне слово.

Дуже прикро від цього мені особисто, після всього того добра, що я для неї зробила.

Словами не передати те все і ті думки, які я тримаю в собі.

Хоч свекруха мені завжди дякувала за підтримку та на словах говорила, що житлом нас забезпечить повністю, ніколи нас не залишить без нічого.

Тільки це житло зовсім вже не житло, а залишений, майже повністю розвалений будиночок.

А починалося все так, можна сказати, дуже райдужно для нас.

Десь майже 20 років тому я вийшла заміж за Миколу.

Сама я сирота, батьків моїх давно не має, у нас народилася в родині двійня, хлопчики.

А у мого чоловіка є ще молодша сестра Тетяна, їй зараз 40 років.

Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли у них з’явилася дитина, то розлучилася і їй залишилася частина квартири.

Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці окрему однокімнатну квартиру, рівноцінну тій частині, яка належала самій Тетяні у їх спільній квартирі.

Вийшло так, що у Тетяни своє житло є, як би там не було.

А ми з Миколою жили зовсім небагато, ще й двійня у нас була – орендували для себе окрему квартиру, думали останнім часом про те, щоб взяти свою власну в кредит.

Хоч у свекрухи була хороша трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині?

Я розуміла дуже добре, що нічого хорошого з цього не вийде і стосунки в родині рано чи пізно зіпсуються, якщо ми будемо жити разом.

Але потім мама мого Миколи, несподівано для всіх, занедужала.

Довелося нам з чоловіком переїжджати до неї, щоб доглядати за нею, а справи її були не дуже добрі, а значить – завжди вже нам прийшлося доглядати за матір’ю чоловіка.

Сестра чоловіка Тетяна аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, що ми взяли усі турботи за свекрухою на себе.

Зовиця моя сказала, що їй доглядати за немолодими людьми вже неприємно, навіть якщо це рідна ненька.

А я навчилася робити абсолютно все, щоб не наймати чужу людину у доглядальниці, адже для цього потрібні гроші.

Свекруха добре більше і не ходила, майже весь час лежала.

На мені – повне домашнє господарство, приготування їжі та повний та постійний догляд за матір’ю Миколи, навіть роботу свою мені довелося залишити, адже працювати я вже не мала коли.

У свекрухи характер був непоганий щиро кажучи, але якийсь хитренький, все сама собі на умі, наче говорить одне, а думає інше, а робить, взагалі, зовсім третє.

Іноді до неї приходила моя зовиця, щоб я пішла на ринок, купила багато продуктів, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами.

Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обоє в школі.

Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали про це, бо я навіть уявити не можу, як то можна було зробити, щоб ми нічого не знали і навіть не здогадувалися ні про що.

Одним словом, коли в цьому році не стало матері мого чоловіка, заповіт був вже готовий, на наш превеликий подив.

В якому ж ми були здивуванні, коли дізналися, що за заповітом сестра чоловіка – власниця всієї квартири, а ми “щасливі власники” старої дачі матері чоловіка. Ось так ось.

До слова про нашу дачу, власниками якої ми стали: це старенький дерев’яний будиночок, темний і перекошений, з ділянкою зарослим бур’яном.

Колись, ще багато років тому, ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий.

На цій дачі вже чимало років ніхто нічого не робив, пусткою стояла.

Зовиця тепер телефонує чомусь постійно мені і просить, щоб ми залишили її квартиру, виїхали з неї чимскоріше.

Ми з чоловіком не можемо зрозуміти, як так могла вчинити його рідна мама.

Я ж їй дочку рідну замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить.

Мої діти – вони дуже добрі хлопці, а вона їх – на дачу.

Онуку свою, доньку Тетяни вона й не бачила, та не хотіла приходити до старенької недужої бабусі, тільки іноді по телефону спілкувалися.

Як після цього вірити рідним людям? Вийшло зовсім не по-людськи.

Чи не пізно ще? Чи можемо ми з чоловіком хоч щось зробити, щоб нам дісталася частина квартири свекрухи?

Хіба ми не заслуговуємо цього?

Фото ілюстративне.