Ми з моїм чоловіком Дмитром живемо в невеличкій однокімнатній квартирі панельного будинку на окраїні нашого міста.

Поверхом вище проживає моя сусідка Ольга.

Не назву її своєю найкращою подругою, але у нас дітки майже однолітки, тому ми часто гуляли з нею разом.

Ми багато спілкувалися, розповідали одна одній про своє життя.

Так ми з нею і познайомилися і, так обставини склалися, що багато спілкувалися.

Та згодом Ольга стала спілкуватися зі мною ще більше.

Я була не проти, адже у самої не так багато друзів, тим паче ми гуляли з малими дітьми і час проходив швидше і цікавіше.

Щиро кажучи, добре коли є людина з якою можна вийти і погуляти з коляскою, поспілкуватися, так цікавіше обом.

Ми говорили майже завжди про дітей, вона мені і одяг приносила, з якої її син вже виріс, він трішки старший за мого.

Щоправда, одяг я потім повернула, бо ж навіщо він мені.

З часом наші прогулянки стали якимись дивними.

Коли виходиш на вулицю гуляти з дитиною у тебе в сумці завжди є печиво чи сік, або ще щось таке, щоб дитина змогла з’їсти щось смачненьке, адже дітки люблять поїсти на вулиці, постійно просять щось смачненьке.

Так от, тепер у сумці я повинна мала мати їжу для двох дітей.

Ольга постійно просила в мене щось для свого сина, коли бачила, що я щось даю своєму.

І, якби дивно це не було, але така поведінка спостерігалася не лише на вулиці.

Їй постійно було щось потрібно, завжди зверталася до мене з якимось проханнями.

То каву чи чай вона забула купити – позич трішки, адже в тебе є, то пральний порошок закінчився – відсип пів кіло, потім віддав.

Згодом я вже не хотіла, щоб вона приходила до нас в квартиру.

Там Ольга роздивлялась всі речі сина, зокрема іграшки: лего, машинки, динозаври, конструктори та роботи — це все вона просила у мене для свого, так би мовити, на кілька днів погратись, але Ольга жодного разу ті іграшки нам не повернула, робила вигляд, що просто забула.

До себе в гості вона ніколи нас не кликала, мовляв з ними живе її старенька бабуся.

Крім того, ця жінка вирішила, що у мене є склад.

Коли її син занедужує, вона ніколи не ходила в аптеку, просто відразу знаходить зовсім інший вихід.

Ольга знову все просила у мене.

Мені було жаль її дитини, тому я купляла і давала її все необхідне, коли вона просила для дитини.

А просила щось для свого сина вона в нас постійно.

Дійшло до того, що Ольга може прийти до мене і без докору совісті прямо запитати, чи маю я їжу вдома, щоб погодувати її сина.

А ще, вона користується нашою коляскою та самокатом сина, адже їй вони зручні у користуванні.

Я була ніби між двома сторонами: з одного боку я розуміла, що вона просто хоче кращого для своєї дитини, бо сама їй цього дати не може, адже живе дуже скромно і мені шкода їх, а з іншого — мені набридло, що ми ще маємо працювати на цю сім’ю, та й просила вона з таким тоном, наче я зобов’язана їй.

А одного дня мені взагалі було дивно.

Якось Ольга до нас прийшла гратися з сином, діти довго були в дитячій разом, ми гарно посиділи, пили чай, діти гулялися, а потім вона каже:

– Добре, я піду додому, по потрібно синочкові зміряти температуру, він ще з вчорашнього дня такий.

Сказати, що я була здивована – нічого не сказати.

Ми тоді усі занедужали після таких гостей.

І чоловік сказав, щоб більше сусідка до нас не ходила.

Ольга тепер мені телефонує, але я не беру телефон, дзвонить – я двері не відкриваю.

Але ми зустрінемося на вулиці, а я поки ще не знаю, як їй правильно все пояснити.

Фото ілюстративне.